Вічна загадка любові твір роздум

Обновлено: 04.11.2024

Схожі за назвою твори:

Следующая загадка

Про кохання написано за багато віків стільки, що, здається, нічого нового вже й не скажеш. Але людина тільки тоді по-справжньому розуміє це почуття, коли воно стає її власним. Отже, одна любов, помножена на тисячі тисяч людських характерів і доль, дає невичерпний матеріал письменникові і завжди цікава читачеві.

Григір Тютюнник теж писав про любов, але якось особливо, неповторно і щиро, невіддільно від правди життя. Під його пером зав'язь перших юнацьких почуттів розпускається і переростає у справжнє кохання.

Уже від самої назви оповідання "Зав'язь" віє чимось свіжим, весняним, багатообіцяючим. Приваблює й манера оповіді від першої особи.

Микола закоханий. Він готується до побачення, ще не знаючи, чи відповість дівчина на його почуття. Одягає нову сорочку, намагається якось пригладити неслухняний вихор на голові, пахтить одеколоном носовика. І відбивається від нападів діда Лавріна, який, чи підсміюючи над онуком, чи застерігаючи, чи ревнуючи (адже, очевидно, хлопець — то вся його сім'я), говорить, що в онукової обранниці характер непростий: ". бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!" Юнакові й приємно говорити на цю тему, він навіть пишається, що в дівчини "міцний характер", незручно (вперше ж!) та досадно — затримують.

Миколка йде на край вулиці, бачить "маленьку білу постать", розуміє, що то його жде Соня. Радість, гордість, хвилювання та боязкість одночасно охоплюють його: "Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає. " Він "белькоче", за власним висловом, "шепеляво й противно", задає недоладне питання. Дівчина розуміє його стан, підбадьорливо бере під руку і пропонує подивитися сніг у проваллі.

Дивіться також

Микола й Соня лізуть "з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима". Дух романтики, пригод оволодіває ними. Очі у Соні "якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються". А юнака мучить думка: чи ж може він поцілувати дівчину? Від цієї "одчайдушної" (як йому здавалося) думки у нього починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться. " Потім сам лякається: "А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують. " — і шия перестає гнутись, дубіє. Соню, очевидно, дратує нерішучість хлопця (. вже й не сміється і очі примружила так сердито. ), і вона йде на немудру дівочу хитрість: "— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?" Звичайно ж, юнак готовий гори звернути для коханої, не те що втримати. Але. нікуди від життєвої правди не подінешся: він раптом підсковзується і з переляком та огидою до себе (отак осоромитися!) відчуває, що зараз вони обоє впадуть у грязюку. Соня сердито пручається, "ошпарює" свого неспритного обранця "злим поглядом", "норовисто одвертається і мовчить". Микола одразу згадує насмішки й застереження діда Лавріна, що снитимуться йому, мовляв, "кислички". Це надає сміливості, й він вирішує показати характер: сам починає видиратися наверх. Соня переможена, злякана (мабуть, повелася дуже суворо!). Вона жалібно шепоче: "Миколко, а я?" Ось, нарешті, воно, визнання: "І від того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

— Навіщо ж ти. аж за вухо, дурненький. — видихає Соня і сміється якось покірно і лагідно.

. Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола".

Тепер Миколка — визнаний герой, коханий, і він нізащо не признається, що змерз, як звичайний хлопець: "— Ти не змерз? — питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н-наче ні. "

Як гарно їм обом стає у світі! Як красиво! Вони помічають на деревах "дрібні мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь" . Соня одразу замріялася: "От якби мені отаке намисто, . зроду б не з німала. "

"— Купимо,— обіцяю впевнено.— Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

— А я тобі сорочки вишиватиму гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці.

— В сто раз кращі. милий. в тисячу!"

Все! Микола чує для себе найголовніше, найочіку ваніше. І це наповнює його таким щастям, що далі він уже нічого не бачить і не чує. Закохані не можуть насолодитися обіймами, навіть не звертають, попри свою сором'язливість, уваги на те, що иаофери з проїжджаючих мимо машин горлають "щось веселе, заохочуюче і безсоромне". Розходяться молоді далеко за північ, "несучи на губах солодку пекучу спрагу". Милим і рідним здається хлопцеві навіть Сонине клацання засовом дверей, коли вона тихенько пробирається додому.

Аж ось знову дід — рятує садок від заморозків. Каже парубкові, щоб допомагав. Той прожогом кидається в сад, нагрібає листя й гілочок, запалює вогнище так, щоб тягло дим і на Сонин садок. Дід Лаврін гукає, щоб Микола розкладав вогонь ближче до дерев, а той: "— Нічого,— одказую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас. "

загрузка.

По вінця наповнений пристрасним, новим почуттям, хлопець думає: за чим би його забігти до сусідів, бо до вечора, мабуть, не дотерпить, не доживе.

От і вся нехитра історія. Ніяких подій, незвичайних вчинків чи героїчних характерів. Але оповідання захоплює ніжністю і трепетністю трохи смішних і наївних почуттів юних сердець. Проклюнулася зав'язь на деревах — прийшло кохання. І його треба берегти, боротися за нього, як і за зав'язь. Хочеться вірити, що герої пронесуть свої перші почуття через усе життя і будуть один для одного найкращими, найдорожчими.

Так Григір Тютюнник відкрив ще одну сторінку великої книги Любові й дав можливість нам, читачам, прилучитися до чистого джерела мистецтва художнього слова.

ДУХОВНИЙ СВІТ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ В НОВЕЛІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА "ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ"

Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. З його ім'ям пов'язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми підіймав цілком "дорослі". Та це й не дивно, адже сам він з покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син "ворога народу", з тих сільських хлопців, які поповнювали "пролетаріат" і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття.

Про Григора Михайловича і його твори написано вже багато досліджень, та, мабуть, ще нікому не вдалося розгадати Тютюнників феномен: як на кількох сторінках вмістити думки та образи цілого роману, як у краплині відобразити світ.

Подумаймо над цією загадкою й ми. Герої новели "Три зозулі з поклоном" — прості сільські люди. Щоправда, сам оповідач — уже студент, хоч душа його й коріння тут, у рідному селі.

А трагедія розгортається на рівні шекспірівської. Невідомо, чому дівчина Марфа вийшла заміж за недалекого, негарного парубка Карпа — з відчаю, жалощів чи з покірності долі. Полюбила ж сусідського одруженого чоловіка Михайла, що був як "сокіл", чорноокий, ставний та гарний. Але не посміла розбивати сім'ю, мучилася мовчки. Тільки ходила разом із чоловіком на посиденьки до Михайла та Софії, співала з ними. Як гляне на рудого товстопикого Карпа Яркового, що "над галушками катується", потім на Михайла — зітхне та сльозами в душі заллється — вголос соромно.

Коли ж трапилося нещастя: сусіда забрали як "ворога народу", Марфа весь час думала про нього, чекала листа — не до неї, до його родини,— щоб довідатися хоч, що живий, потримати дорогий папірець у руках, поцілувати його. І коли така нагода траплялася, Марфа раділа і плакала, жила цим. Настільки великим і сильним було й почуття, що передавалося на відстані. Михайло в засланні, в "Сибірі неісходимій", відчував, що десь тут біля нього "ходить Марфина душа нещасна". Тому й просить дружину, щоб та сходила до Марфи і сказала, що посилає він їй "три зозулі з поклоном" і просить відкликати "свою душу назад", тоді й до нього "хоч на хвильку прийде забуття".

Хіба не дивне й не високе отаке неземне та безнадійне кохання Марфи? А з якою гідністю й тактом поводиться Михайло! Коли Софія, бачачи муки жінки, говорить: "Ти, Михайле, . хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться" — то він: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться". Розуміє, що ні до чого подавати надію. Великим благородством віє від слів і вчинків Софії. Вона не сердиться, не вважає Марфу за суперницю, бо впевнена у своїх і чоловікових почуттях. Дивлячись на страждання сусідки ("Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто"), жаліє її, навіть прагне допомогти.

Високий духовний світ, благородство почуттів і дій селян відчувається не лише в коханні, а й у щоденному, буденному житті.

Михайло садить сосни на жовтому піску, потім молоденькі деревця досаджують ще інші, бо звикли оточувати себе красою. Навіть на засланні чоловікові сниться його робота — столярування. Але просить у листі до дружини, щоб не жаліла найдорожчого — інструменту, якщо буде скрута. Михайло безмежно любить свою родину — Софію, сина, свій край. І не хоче засмучувати описом своїх бід, навіть вигадує, як їх "там" добре годують та вдягають. Тільки окремі деталі можуть видати справжнє його життя — посивів, хоч до цього зовсім не старів, "руки як не свої", "вдягачка", до якої селянам "не звикати".

Поштар дядько Левко розуміє почуття Марфи і не встоює перед їхньою силою, "озирається довкола, немічно зітхає" і дає чужого листа, хоч за це його можуть покарати. Тільки попереджає, щоб

не казала нікому та слізьми чорнила не розмазала, а потім делікатно одвертається і терпляче жде, поки дівчина натішиться тим листом і не наплачеться. Марфа дає дядькові пожмаканого (збирала, видно, по копієчці, носила завжди із собою!) карбованця, щоб випив за здоров'я її любого, а той бурмотить зніяковіло: "Хіба що за його здоров'я. а так зроду би не взяв би. "

Ось так у невеликому творі письменник майстерно розкриває високий духовний світ простих сільських людей. І десь у підтексті читається думка, що саме це допомогло їм вижити, вистояти у страшні часи сталінських репресій та воєнного лихоліття і залишитися при цьому Людьми.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ХУДОЖНЬОЇ СПАДЩИНИ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

У ті часи, коли писав Григір Тютюнник, про національну ідею не могло бути й мови.

«Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (за новелою Григіра Тютюнника «Три зозулі з поклоном»)

Недаремно Григора Тютюнника називають майстром новели. Талант писати новели ґрунтується насамперед на здатності передати велике напруження людського почуття. І Григорові Тютюннику це вдавалося якнайкраще, можливо, тому, що сам він був сповнений цим напруженням почуття — напруженням любові до людей та до своєї землі, гострим почуттям справедливості, порушення якої відзивалося в письменникові пекучим болем. Він не багато писав про секрети своєї творчості, але з записників та щоденників ми дізнаємося, що кожен твір, кожне слово виношував у собі доти, доки воно не набувало справжньої лаконічності та справжнього художнього і почуттєвого напруження, тоді воно розпрямлялося, ніби пружина, і виливалося на папір емоційними та глибоким новелами, стислими, але від того ще більш вражаючими та хвилюючими. Стосовно Григора Тютюнника хтось з літературознавців навіть ужив вираз «стогнати словом». Тобто не говорити словами, не писати словами, але стогнати ними, висловлюючи найглибші свої переживання і найглибші переживання своїх героїв.
Новела «Три зозулі з поклоном» зображує справжнє людське почуття — непереможне кохання, яке сповнює душу Марфи щоразу, коли вона бачить свого коханого — Михайла. Але це кохання, на жаль, не взаємне. Михайло має дружину Софію і малого сина, він щасливий у шлюбі. Заміжня і Марфа — її чоловік Карпо ходить з нею у гості до родини Михайла, щоразу «катуючись над галушками» (Яка влучна і лаконічна авторська характеристика!). Про почуття Марфи знають усі, бо щира жінка не в змозі приховати кохання, яке сповнює її душу, не в змозі приховати світло почуттів, яке ніби ллється з її очей. Інші персонажі твору (Михайло та Софія зокрема) виступають, як на мене, дуже мудрими людьми: Софія не ревнує свого чоловіка до Марфи, розуміючи, що причин на те не має, вона, навіть більше того, по-справжньому співчуває жінці, якій не судилося в житті особистого щастя.
Згодом Михайла відправляють до Сибіру, кожного листа від нього чекає Марфа, розуміючи, що цей лист призначений не їй, проте вона цілує конверти і плаче над ними, сповнена почуттями. У останньому листі Михайло пише, що відчуває, як поруч із ним ходить нещасна Марфина душа, не залишаючи його.
Нехай життя Марфи склалося нещасливо. Але ми можемо тільки захоплюватися тим, як сильно вміла кохати ця жінка, яку чистоту та силу свого почуття вона мала, не бажаючи собі винагороди, розуміючи, що її мрія — бути поруч з коханим чоловіком — є нездійсненною.
Сам автор, як мені здалося, не робить жодних висновків з цієї історії. Він просто оповідає читачам про всі події, які мали місце в житті його героїв, про їхні почуття, радості і страждання. І новела «Три зозулі з поклоном» не залишає нас байдужими. Майстерно суміщаючи різні часові та просторові площини, Григір Тютюнник ніби натякає на те, що життя і долі людей у ньому є великою таємницею, неосяжною та непояснюваною. І ми не можемо знати наперед, як складеться наша доля чи доля наших близьких, життя взагалі є таємницею, а одна з головних таємниць життя — це таємниця кохання, містичного та чарівного почуття, яке приходить до нас неочікувано і часто, як це було з героїнею новели Марфою, залишається з нами на все життя, попри об'єктивні обставини, попри наше власне бажання чи небажання. Бо кохання — ніби Божий дар, воно дається нам згори, з небес і шляхи його несповідимі.

Следующая загадка

Життєвий вир героїв роману Григорія Тютюнника (за романом "Вир")
Роман "Вир" — один з найталановитіших і найемоційніших прозових творів у повоєнній українській літературі.
Коли береш до рук книгу, то одразу звертаєш увагу на малюнок на обкладинці: над глибинними плесами звисає віття дерев. Так і спадає на думку: мабуть письменник змальовує не тихі життєві заводі, а вир життя, з усією складністю стосунків між людьми, в яких різні долі й характери, свої погляди та принципи.

Дивіться також:

УкрЛіб — скорочення від Ukrainian Library (українська бібліотека). Метою створення цього сайту було зробити українську літературу доступною для всіх, хто бажає її читати.

Следующая загадка

Засвітив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі.

Читайте также: