Тіні забутих предків скорочено з цитатами
Обновлено: 21.11.2024
Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).
Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.
У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.
На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі.
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка", Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама.
Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.
Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.
Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.
Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою.
Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.
Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.
На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.
Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.
Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його "любаскою".
Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.
Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку.
Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля.
Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.
Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)
Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" називають ще чарівною казкою про любов, а героїв Івана та Марічку —українськими Ромео та Джульєттою, в образах яких утілено романтичну ідею незнищенності кохання. Утворі використано багатий фольклор Гуцульщини, показані звичаї, обряди й традиції українців-гуцулів, прекрасну, дику й часом жорстоку природу Карпатських гір. Багатий духовний світ героїв протиставлений досить жорстоким реаліям світу.
Следующая цитата
"Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків". Ще дитиною він відрізнявся від інших: ". Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі".
Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: "Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому. " Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у ліс, де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне.
Тіні забутих предків (переказ)
Іван Палійчук був дев’ятнадцятою і передостанньою дитиною у своїй родині. Ще змалку він вирізнявся серед інших братів і сестер, адже постійно плакав, повільно ріс та дивився на цей світ занадто дорослими очима. Мати почала побоюватись, що її сина могли зурочити. Навіть коли Іван підріс, то здавався дивним, бо міг без причини закричати і вбачав усюди потойбічних істот.
Хлопець понад усе любив залишатися на самоті серед природи: насолоджувався краєвидами або збирав польові квіти.
Тіні забутих предків (стислий переказ)
Іван був девятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Іванко любив бігати у гори, в ліс, йому було там затишно. У сім років він умів знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи. Йому вже дали перше відповідальне завдання — пасти корів.
Вдома, у родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. На його пам’яті вже двічі коло хати трембіла трембіта, оповіщаючи про смерть: раз, коли брата Олекса роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли брат Василь загинув у бійці з ворожим родом.
Тіні забутих предків (стисло)
Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила.
Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).
Незабаром хлопця послали пасти корів.
Тіні забутих предків (дуже стисло)
Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці.
Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот.
Следующая цитата
"Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків". Ще дитиною він відрізнявся від інших: ". Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі".
Дивіться такожКоли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші мелодії, "неясні і невловимі". Це була чарівна музика рідної природи: "З—за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась".
Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. Але хто ж грав у цьому безлюдному місці? Іван повернувся і скаменів: "На камені, верхи, сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру". Іван хотів тікати — і не зміг; хотів закричати — голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Потів, прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. Але хлопець починав ще і ще. І нарешті "лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він. закружився у танці". Душа і серце співали у хлопця. "На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю". У лісі знайшов Іван те, чого шукав.
"Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями".
Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.
Насправді сім'я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п'ять, а "решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці". Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і "пустити кров" Гутенюкам. У ці дні Палійчуки надягали найкращу одежу, сідлали коней і гірськими стежками відправлялись до церкви. І плаї ніби—то розцвітали червоними маками: то йшли святочно прибрані гуцули.
Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, "як підтята смерека", кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, "що тряслось з жаху біля самого воза". Іван здогадався, що це "Гутенюкова дівка", та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. "Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
— Нічьо. В мене є другі. май ліпші".
Так зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном. Він завагався, але узяв. "Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки. а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці). а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце. "
На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але в пам'яті Івана не смерть батька жила, а зустріч із дівчинкою, що, скривджена ним безвинно, "повним довір'я рухом" дала йому половинку цукерки. Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.
"Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей".
Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись". Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. "Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки". І здавалося їм, що на світі тільки дві барви: "в зеленій — земле, в блакитній — небо". І серед цього зелено—блакитного світу лише вони двоє. "Марічка обзивалась на груфлояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. Марічка і сама вміла складати пісні".
Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. "Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучі вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,— все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця".
Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запропошував її відверто і "наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постали розсідались".
Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. "Мушу йти в полонину, Марічко,— сумував він заздалегідь". Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:
Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину. А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.
Вона втішала сама себе, що обов'язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: "Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко. Тільки співати залишу".
Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. "Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля. "
Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. "Іван піднімався все вище.. ..Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком не-вістульки.
А стежка вела все далі. Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум.
Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою".
А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Тут, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут свої обов'язки. Чоловіки ставилися до них як до священних. "Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею.
Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого".
День згас, і Микола—спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти.
"Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села. "
Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори віддихання і тупоту отар.
Следующая цитата
Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його — у ньому жили інші мелодії, «неясні і невловимі». Це була чарівна музика рідної природи: «З—за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок [обгороджених сінокосів близько до оселі]. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась».
Тут не було спокою. Людьми опанували ненависть і злість. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.
Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, якупав його батько, «як підтята смерека», кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, «що тряслось з жаху біля самого воза». Іван здогадався, що це «Гутенюкова дівка», та почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
«Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хотіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усяких згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей».
Читайте также: