Цитаты об иване франко
Обновлено: 21.11.2024
Это стабильная версия, проверенная 13 мая 2015. 1 изменение ожидает проверки.
| Точность | Выборочно проверено |
В Википедии есть статья
Франко, Франсиско
В 1988 году мне неожиданно выпало побывать в Испании, побродить несколько дней по улицам Мадрида и Барселоны. Со мной был молодой человек, историк и политолог. Он был специалист по Испании <. >
Оглядываясь на местах былых боев, мой спутник рассуждал на самую щекотливую тему современности: о роли таких политических режимов, каким был режим покойного генерала Франко. В Испании ведь дошло до того, говорил он, что люди резали друг друга, уже не зная, кто кого за что режет. Франко положил этому конец и держал своих соотечественников в руках до тех пор, пока в народе не пропало всякое желание сводить счеты. Этот солдафон умудрился не впутать свою страну во вторую мировую войну. И главное: защитил собственность, нормальные хозяйственные устои, так что, когда умер, оплакиваемый одними и проклинаемый другими, страна в два счета преодолела франкизм, легко, с поразительным достоинством и грацией вошла в семью демократических народов — и как богато, интересно уже живет!
Но ведь не кто иной, как этот миротворец и развязал здесь гражданскую войну, должен был я заметить специалисту. По справедливости, эти сорок лет генералу провести бы не во дворце, а в тюрьме! В ответ младое племя призывало меня вспомнить все, что известно о республиканском режиме, о Долорес и ее тогдашней партии — и кто их направлял из Москвы. Неужели, дескать, трудно представить, что они устроили бы, если бы им не помешал бандит Франко? Роль таких диктатур — тема для шекспировской трагедии, а не для газетных комментариев, говорил он, жалея, что в эпоху гласности не может разработать эту тему в полную силу. — Сходит затмение. М., 1991. С. 322-323.
Следующая цитата
Ива́н Я́ковлевич Франко́ (27 августа 1856 — 28 мая 1916) — украинский писатель, поэт, беллетрист, учёный, публицист и деятель революционного социалистического движения в Галиции (Австро-Венгерской Империи). Один из инициаторов основания Русско-украинской радикальной партии, действовавшей на территории Австрии.
Он был сыном крестьянина, а стал властелином в царстве духа.
Он был крепостным, а стал исполином в царстве человеческой культуры. — К 100-летию Шевченко
Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden.
Er war ein Leibeigener, und ist eine Grossmacht im Reiche der menschlichen Kultur geworden.
«Перехресні стежки» (1900) [ ред. ]
Следующая цитата
Зміст
Цитати [ ред. ]
Шукай краси, добра шукай!
Вони є все, вони є всюди.
Не йди в чужий за ними край,
Найперш найди їх в своїй груди.
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Лиш боротись — значить жить!
Смішний поет, що хтів би, окрім зла,
В тім світі правди й розуму глядіти.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
Обкладинка одного з перших видань «Лиса Микити»
Де Бурмило — цар народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів.
Жартуйте, дітоньки, бог з вами!
Тепер вам вільно жартувать.
А як жили ми під панами,
Тоді жартовано із нами
Так, що не дай бог споминать!
І ласки панські, й панські жарти —
Мужик все виніс на спині.
Публіцистика, критика [ ред. ]
Обкладинка «Літературно-наукового вісника», 1908 рік
…тілько така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані пів копи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості.
Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти сеї гарячої любови до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов'язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне. — «Дещо про себе самого», авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою
Рівноправність повинна бути справді рівна. Галицькі жиди досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би розширити. Але, з другого боку, жиди забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси нежидівської людності, що користають із множества прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато некорисних приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на нежидівську людність.
Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими жидами мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір жидівського елементу, а для жидів як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільності… — Стаття уперше надрукована в часописі «Przegląd społeczny», 1887, т. 3, с. 431–444. 10–14 липня 1913 р. Франко виконав переклад статті українською мовою. Цей переклад був надрукований у збірці «В наймах у сусідів»
Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.
Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. — Написаний 1905 року з нагоди революції у Росії; вперше опубліковано в «Літературно-Науковому Віснику»
Від першого свого виступу на літературнім полі він послугується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послугується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що засіб його рідної мови без ніяких натягань вистарчить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі. Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном; вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати. — Передмова до видання творів Володимира Самійленка «Володимир Самійленко (Проба характеристики)» (1907)
«Мойсей» (1905) [ ред. ]
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний. [2]
Помилково приписують [ ред. ]
Про Франка [ ред. ]
«Каменярі» (1878) [ ред. ]
Автограф початку вірша "Каменярі"
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить. [1]
Следующая цитата
В пятницу, 27 августа, исполняется 165 лет со дня рождения Ивана Франко (1856–1916) – поэта-революционера, писателя, одного из самых выдающихся литераторов за всю историю Украины. Часть его творений стали классикой еще при его жизни, а пьеса "Украденное счастье" – одна из популярнейших в репертуаре украинских театров.
Автор более сотни томов, посвященных различным отраслям и написанных на разных языках, занимался публицистикой и переводами, был ученым-философом, фольклористом, а также активным общественным деятелем. Так, Иван Яковлевич был одним из первых украинцев, носивших вышиванку как предмет ежедневного гардероба. В день рождения легенды OBOZREVATEL предлагает вспомнить некоторые из лучших высказываний поэта.
Видео дня Иван Франко о любви и счастьеЛюбовь не зависит от нашей воли, приходит без нашей заслуги, исчезает без нашей вины.
Ничто так не деморализует мужчину, как похвала его красоты.
Счастье никогда долго не длится. Счастье все – день, час, минута.
Иван Франко об Украине
Надо прежде всего просветить народ, а только тогда допускать к политике. Жаль в таком случае, что наша конституция допускает анальфабетов (неграмотных людей, – ред.) к голосованию, значит, в последней инстанции отдает в их руки руль политики.
Мой патриотизм – не сентимент, не национальная гордость, это тяжкое иго.
Не пора, не пора, не пора москалю и ляху служить!
Иван Франко о жизни
Не раз человек думает, что не знать, какая на него беда напала, как через день, через другой оглядывается, а оно уже ему во благо вышло.
Кто получит все сокровища земли и более всего их полюбит, тот и сам станет их рабом, сокровища духа потеряет.
А у нас или уж натура такая, или такой издавна обычай, что кто разбогатеет, тот отворачивает лицо и сердце от того народа, из которого он вышел.
Лишь бороться – значит жить!
Умер последний внук Ивана Франко, Роланд Франко, который много лет проработал в посольстве Украины в Британии
Почему Леся Украинка не любила свое самое известное фото
Украинские ученые благодаря новейшим технологиям сумели воспроизвести голос Тараса Шевченко
Листування [ ред. ]
Читайте также: